У 1706 році посадським Онисимом Сафроновим на землях Чернігівського Троїцько-Іллінського монастиря була заснована слобода Добрянка. 1 квітня 1706 року він одержав від архімандрита цього монастиря Варлаама Васильовича дозвіл на поселення, відповідно до якого поселенці одержували цілий ряд пільг.
Поселенцям слободи був виданий облоговий лист на поселення Добрянки. В облоговому листі точно й ясно були викладені умови поселення, а також указувався склад населення Добрянки.
У 1708 році, перепливши річку Сож в районі Кричева, шведська армія вступила на територію Чернігівщини. Генерал Адам Левенгаупт, після поразки біля с. Лісного посадив залишки своєї піхоти на коней, переправився на лівий берег річки Сож, і залишки розбитого корпусу відправились на з’єднання з Карлом ХІІ. Похід шведів охопив Чернігівщину, у тому числі й Добрянку та навколишні населенні пункти. Добрянці активно допомагали російській армії, боролися зі шведами, зокрема захопили в полон великий загін шведів і представили їх у Стародуб Петру І. Також в Добрянці було створено ополчення.
Петро I високо оцінив заслугу добрянських розкольників, звільнив їх від сплати мита за носіння бороди та надав інші привілеї.
1728 року Добрянка отримала Магдебурзьке право.
Згідно перепису капітана І. Брянченінова Стародубських і Чернігівських старообрядницьких слобод на 1729 р. в Добрянці було 19 дворів, з яких 12 було заселено поміщицькими селянами, причому в Добрянці — переважно вихідцями з Веліжського повіту — 3 двори з 6 — «піддані» шляхтича Вишневецького, 1 двір — вихідці з Биховського повіту (Доїв) — «підданий» шляхтича Сапеги і 2 двори — вихідцями з Рильського повіту, кріпосні поміщика Страмоухова.
У Добрянці був один двір, заселений палацовим селянином, вихідцем з Костромського повіту. Вихідці з міст в Добрянці складали найбільшу соціальну групу власників дворів — з 19 їх було 9 (7 людей і 2 двори посадських міщан). Серед посадських людей найбільше було вихідців з міста Белева — 4, Калуги — 2 і Вологди — 1 двір. Міщани були вихідцями з України — по 1 двору з Сосниці та Воронежу. Окрім названих соціальних груп, у Добрянці по 1 двору заселили малоруські козаки (з Воронежу) та дворові люди (з Рильського повіту).
Переселившись на нові місця, старообрядці були вимушені шукати нові засоби для існування. У Добрянці переважна більшість населення займалася землеробством, і лише 13 сімей мали промисли, серед яких переважали торгівля сіллю і конопляним маслом (по 4 сім’ї). По 2 сім’ї торгували рибою та дьогтем, 1 сім’я — квасом і лише 2 сім’ї займалися ремеслом — шкіряним промислом і ковалівством. Разом з тим 22 сім’ї не мали жодних промислів.
Згідно даних Н. Гірса в середині ХІХ століття у Добрянці нараховувалося 4150 душ, у тому числі 130 купців і 4020 міщан.
За даними словника Брокгауза і Ефрона наприкінці ХІХ століття в посаді Добрянці проживало 7150 жителів. До неї відносилося 3 000 десятин землі. Основним населенням Добрянки були мастерові та ремісники. Кожного року велика кількість добрянців відправлялася на заробітки в різні куточки держави й за кордон на будівельні роботи. В самій Добрянці й навколо неї розміщувалися скляні, гончарні, цегляні, миловарні заводи.
Широкого розвитку отримали: обробка вовни, льону, вичинка шкіри, овчини, обробка глини — гончарство, бондарство, масло бійня, миловаріння, ткацтво, дьогтярне виробництво. На скляних заводах в основному виробляли пляшки різного кольору і калібру, починаючи з чорної до пляшок чистого білого скла.
У Добрянці також діяв завод з виробництва фірмової черепиці з клеймом, який належав Євсею Белянкіну, який проживав тут. Черепиця реалізовувалася в Чернігівській, Могильовській, Київській губерніях та вивозилася в Польщу. Також в Добрянці розміщувалися кожевенні заводи. Їх у Добрянці було декілька й розміщувалися вони біля річки Немильня. Оброблена методом дубління шкіра відправлялася на заводи Петербурга, Москви, Києва, Могильова та у Польщу.
В якості кустарного промислу в Добрянці було розвинуто бондарне виробництво. Саме тут виробляли бочки, бочонки, кадки, чани, лохані, шайки, відра, якими торгували по всій Україні, Білорусі, у багатьох областях Росії та Польщі.
У Добрянці знаходилися приватні олійниці, які забезпечували олією все населення посаду. Також торгували олією в Могильовській, Київській, Чернігівській, С-Петербурзькій губерніях. На олійницях в Добрянці виготовляли лляну, конопляну, соняшникову олію.
Діяло два миловаренних заводи. Один з них знаходився на березі річки Добрянка (залишилася назва по теперішній час — Мильня), другий знаходився на березі річки Немильня.
Широкого розвитку отримала ковальська справа. В Добрянці було багато ковалень. Більшість з них знаходилося біля річок. Залишки однієї великої ковальні знаходяться на березі висохлої річки Лубянки, на теперішній час на кордоні з Білорусією.
У Добрянці ковалі до початку ХХ століття виробляли для потреб населення й продавали ухвати, зольні лопатки, кочерги, скоби, вили, граблі, тяпки тощо.
Прикордонне положення Добрянки специфічним чином позначалося на заняттях її мешканців. Становище вимушувало старообрядців шукати притулку в різних місцях не тільки Російської держави, але і суміжних країн. Польська шляхта охоче приймала російських утікачів, сподіваючись мати від цього свій зиск. Крім того, ці втечі підривали авторитет Росії. Найголовнішим з них було «прощення» утікачів і дозвіл їм за умови добровільного повернення поселятися в Чернігівсько-стародубських старообрядницьких слободах. Цим активно користувалися жителі Добрянки, заробляючи на цьому чималі гроші. Вони проводили утікачів (не обов’язково старообрядців) до Польщі, які, поживши там якийсь час, поверталися знов. На межі вони оголошували себе старообрядцями, і одержували дозвіл на поселення в старообрядницьких слободах, а разом з тим і свободу від кріпосної залежності, якщо вони були кріпосними селянами.
У 1812 році населення Добрянки боролося проти військ Наполеона. В Добрянці на зібрані населенням кошти був організований госпіталь.
Німецькі війська зайняли Добрянку 12 серпня 1941 року. Радянські війська відвоювали Добрянку 27 вересня 1943 року.
Відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України № 730-р від 12 червня 2020 року «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Чернігівської області», увійшло до складу Добрянської селищної громади.
17 липня 2020 року, після ліквідації Ріпкинського району, селище міського типу увійшло до складу Чернігівського району.
